Περνούν οι μέρες, περνούν οι νύχτες,
περνά το καλοκαίρι, θροΐζουν
τα κιτρινισμένα φύλλα, κλείνουν τα μάτια,
κοιμούνται οι σκέψεις κι η καρδιά μου,
όλα κοιμήθηκαν και δεν ξέρω,
αν ζω, αν πεθαίνω,
ή απλώς πλανιέμαι στον κόσμο,
γιατί ούτε κλαίω πια, ούτε γελάω…
Πού ’σαι, τύχη μου; Πού ’σαι, τύχη μου;
Δεν υπάρχει καμία,
Θεέ μου, αν δεν έχεις μια καλή,
δώσε μου μια κακή, μια κακή!
Μη μ’ αφήνεις να κοιμάμαι όρθιος,
με την καρδιά παγωμένη
σαν το άχρηστο κούτσουρο
πεταμένο στο δρόμο.
Μα άφησέ με να ζήσω, με την καρδιά μου
και τους ανθρώπους ν’ αγαπήσω,
κι αν όχι… ν’ αναθεματίσω
και τον κόσμο να κάψω!
Τι θλιβερό να ζεις με αλυσίδες,
να πεθαίνεις σιγά-σιγά στη σκλαβιά,
χειρότερο όμως – να κοιμάσαι, να κοιμάσαι,
να κοιμάσαι μες στη λευτεριά,
να κοιμάσαι αιώνες,
κι ίχνος να μην αφήσεις
κανένα, αδιάφορο
αν έζησες ή όχι!
Πού ’σαι, τύχη μου; Πού ’σαι, τύχη μου;
Δεν υπάρχει καμία,
Θεέ μου, αν δεν έχεις μια καλή,
δώσε μου μια κακή, μια κακή!

21 Δεκεμβρίου 1845, Βιουνίστσα

Минають дні, минають ночі

Тарас Шевченко

Минають дні, минають ночі,
Минає літо, шелестить
Пожовкле листя, гаснуть очі,
Заснули думи, серце спить,
І все заснуло, і не знаю,
Чи я живу, чи доживаю,
Чи так по світу волочусь,
Бо вже не плачу й не сміюсь…
Доле, де ти! Доле, де ти?
Нема ніякої,
Коли доброї жаль, Боже,
То дай злої, злої!
Не дай спати ходячому,
Серцем замирати
І гнилою колодою
По світу валятись.
А дай жити, серцем жити
І людей любити,
А коли ні… то проклинать
І світ запалити!
Страшно впасти у кайдани,
Умирать в неволі,
А ще гірше — спати, спати
І спати на волі,
І заснути навік-віки,
І сліду не кинуть
Ніякого, однаково,
Чи жив, чи загинув!
Доле, де ти, доле, де ти?
Нема ніякої!
Коли доброї жаль, Боже,
То дай злої! злої!

21 грудня 1845, В’юнища