– Чому не маємо права померти?
– Для чого тоді б існував ґеноцид!
– Хіба не існують?
– Ні, звичайно.
– Тобто, ми приречені жити?
– Це єдиний вид безсмертя, на який маємо право…
– Які характерні риси цієї кари?
– Це не життя!
– Тоді що це?
– Забуття!
– Забуття? Дивна думка!
– Нас засуджують до життя і це нас ранить.
– А забуття?
– Це єдиний спосіб забути наші рани.
– Але це не означає, що їх немає.
– В цьому парадокс.
– Який парадокс?
– Як існуватимеш, якщо ніхто тебе не пам’ятає?
– Це дійсно проблема.
– Це не проблема.
– Що це?
– Рішення!
– Кінцеве?
– Так.
– Отже, це пояснює вибір стилю!
– Визнання ґеноциду суперечить якомусь кінцевому рішенню.
– І тому це так важливо?
– Саме так. Але не тільки це…
– Тобто?
– У міжнародному праві визнання передує ґеноциду.
– Воно поза часом.
– Ні, це людське.
– В якому розумінні?
– Те, що не назване, не існує.
– Тому так сильно бояться імен?
– Це одна з головних причин.
– Існують інші?
– Так, звичайно, людська гідність.
– Чому?
– Має слід людськості.