– Ти бачив колір неба?
– Зелений?
– Так. Чи не дивно?
– Чому? Інші здаються звичайні?
– Маєш на увазі забуті хати?
– Так, отам, між голубими та фіолетовими долинами.
– Хто там живе?
– Не знаю. Тому тобі кажу.
– Забуті спогади?
– Не існують, лише на картинах.
– Навіть дерево зігнулося під вагою кольору.
– Може воно дало свій колір небу?
– Як кипариси?
– Як вертикальні пальці віри.
– Глянь і нижче, під глибокими лініями.
– Під чорними?
– Так, тими, що визначають межі.
– Полонина?
– Щось тебе не зворушило?
– Кольори?
– Смуток…
– Може… треба подумати.
– Немає стежини.
– Пройдемо поміж колоссям.
– Але, щоб його не поранити.
– Як мазки пензля.
– Так торкнулося хати, рожеве.
– Обережно, колосся.
– Роблю, що можу.
– Хіба не трагічно?
– Що саме?
– Як торкнутися, щоб не поранити.
– Але так легко поранити не торкаючись.
– Не хочу забути нічого.
– І все ж…
– Треба бути уважним?
– До всього…
– Чому?
– Тільки так продовжать своє існування люди.
– І забуті спогади.