– Хотів би показати тобі одну фотографію, але не наважуюся…
– Чому?
– Боюся твоєї реакції…
– Настільки страшна фотографія?
– Не вона є такою страшною.
– Що ж тоді?
– Злочин!
– Злочин?
– Злочин проти людства.
– Про що саме мова? Виглядаєш збудженим.
– Мова про мою історію.
– Не знав, що твій народ зазнав ґеноциду.
– Я не серджуся на тебе за це.
– Але я серджуся на себе.
– Ти не народився в 33-му.
– І не помер тоді.
– Ще хочеш побачити фотографію?
– Так, звичайно.
– Не будеш сердитися на мене, що принесу тобі страждання.
– Це не означає дружба?
– Прошу.

Шок є нестримним. Товариш намагається сховати фотографію.

– Ні, мушу побачити, бо вона є в твоїй душі.
– Це правда. Викарбувана в моїй душі.
– Шкодую, що дійсно ніколи..?
– Не говори так… Не наважувався ніколи розказати тобі.
– Але чому?
– Боявся, що звинуватять.
– Звинуватять у чому?
– В пропаганді.
– Ти здурів!
– Ні, але суспільство абсурдне.
– Так дехто сумнівається в існуванні цього ґеноциду.
– Так, в ім’я політики.
– Смерть не є політика.
– Злочин – є.
– Злочин проти людства.
– Тільки деколи людство – це жменя людей.
– Відтепер належатиму до них.