Одисею С.

Коли я був маленьким, я слухав оповіді дідуся і думав, що він розповідає мені казки. Лише він знав про здуті животи. Бабуся померла в іншій місцевості. Захоплений розповідями дідуся, я не помічав розпачу своїх рідних. Мене не навчили, що таке голод. Хоча самому здавалося тоді, що був завжди голодним. Дідусь помер у селі з червоними плямами. І колосся опадало щодня, аби зігнити щоночі. Дідусь наполягав називати їх людьми, але я йому не вірив. Моя батьківщина була настільки багата колоссям, тому, щоб не розповідав дідусь, я відчував казкове перебільшення. Коли я пішов до війська, почув цю ж саму казку. Це розповідали усім молодим. Єдина різниця, що це була та ж сама казка. Мінялись лише заголовки: голод для одних, пропаганда для інших. Нарешті, мене мучило питання, що ж сталося з цим колоссям? Його зрізали сталеві руки, чи воно зігнило саме по собі? Тоді я почав пошуки дідусевих казок. Хотів дізнатися про здуті животи та про повішані тіла. Ніхто не міг допомогти моєму минулому. Я повинен займатися майбутнім без того, щоб забути. Для мене все було безіменним на початку. Так я думав. Але через пошуки дізнавався все більше і більше про оповіді мого дідуся. Його казки були переповнені невідомими іменами. Та поволі я визначав їхнє місцезнаходження. Звіряв та схрещував інформацію, аби спростувати його розповіді. Але реальність чинила опір моїм спробам. Я зміг прочитати рукописні листи зневірених людей, котрим залишалося лише декілька днів життя. Нарешті, я побачив безіменних солдат мого дідуся. І плакав над листами їхніх жінок. Вперше я їх побачив зі здутими животами. Колосся вже не було фантазією. Жінки були вагітними, але від голоду. Вони вже ніколи не народять дітей, лише смерть. Всі ці люди мали імена та життя. І зараз по краплині, через мої пошуки я знову здобував пам’ять. Я вирішив, що ніколи не загине їхня пам’ять. Що поверну їх життя у нашу пам’ять. Тільки визнання може засудити варварство системи, що скосила колосся моєї молодості, що здула животи моїх рідних голодом, що заставила нещасних повіситися з розпачу. Пам’ять мого дідуся вже жила в мені, і я відчував її рани, наче свої власні. Я був зобов’язаний писати, аби не забулося, я повинен засудити, аби вони нарешті могли з гідністю відбути свою смерть. Ось так народилася легенда людської гідності здутих животів.