Головною проблемою в змаганні за визнання Голодомору як акту ґеноциду є підривний характер даного поняття. Сталінський механізм санкціонував автоматичне ухилення від будь-якої відповідальності, що стосується факту ґеноциду. Прихильники цього режиму не заперечують факту вимирання українського народу як такого, навіть якщо для них йдеться про куркулів. Просто наголошується, що Великий Голод не був ціллю їхніх дій. Згідно з їх точкою зору, наразі йдеться лише про катастрофічний результат недосконалої сільськогосподарської політики. Інакше кажучи, вони не беруть на себе відповідальність за свої дії. До того ж, для захисників прав людини, визнання факту ґеноциду є доказом державної відповідальності. Отже, ми знаходимося в аналогічній ситуації з тією, що створив Калігула, і котра має визнаватися як така, що входить в стратегію Нерона. Одним з класичних засобів захисту в межах механізму, що санкціонував і організував ґеноцид, є принцип роздрібнення. Всі рішення, перед тим як вступити в дію, розбиваються і, звичайно ж, роздрібнюються в такий спосіб, поки не перетворяться на масу дрібниць. Так, кожен виконавець, підвладний радянській системі, просто виконував один дрібний наказ настільки сумлінно безвідповідально, що є надзвичайно важко звинуватити його в злочинних діях. В результаті ж ці безвідповідальні дії перетворюються не просто в гідну осудження систему, а в справжній ґеноцид. Відповідно, з нашої сторони, якщо ми бажаємо дійсно бути результативними в наших намаганнях досягти визнання геноциду як такий, ми не повинні задовольнятися лише групуванням подій, що прямо підтверджують відповідальність сталінського режиму, тому що вони є дуже непевними через підривний характер поняття даного терміну. Потрібно сконцентруватися на праві юридичного успадкування відповідальності за певні дії. Ми не вимагаємо доказів, але послідовності роздумів. Тому що Голодомор, завдяки принципу примусу і фанатичного колективізму, є справжньою мережею виробництва смерті. Отже, потрібно розглядати не окремі продукти виробництва, а облаштовану мережу його виконання. Захисники з прав людини та люди, які пережили Голодомор завжди торкаються подробиць. Прихильники сталінського режиму дотримуються такої ж тактики. Роздрібнюють подію, до того часу поки не доведуть її безкарність, або як мінімум її безвідповідальність. Проте, частина відповідальності знаходиться не на цьому рівні, а на рівні плану. Отже, нам потрібний узагальнюючий підхід, який не може будуватися на підході відокремленому (локальному), навіть на мультилокальному рівні. Необхідно проаналізувати не події, а їх зв’язок. До того ж, якщо ми хочемо довести відповідальність сталінського механізму, треба відслідковувати його на рівні директив. Необхідно усвідомити, що це питання, що не має прямих доказів, але тільки висновки наших роздумів, починаючи з даної теорії про ґеноцид.