Термін „голодомор” – це не абстракція і не перебільшення. Це реальність, яка довгий час була забута і тільки нещодавно почала набувати сенсу. З цього видно радіус дії забуття. В цьому розумінні ґеноцид українців робить внесок в усвідомлення значення пам’яті. Тому що у цьому випадку остання не є культом святості, як стверджують деякі. Пам’ять – це спосіб виживання в світі порожнечі й забуття. Не йдеться про святкування якоїсь славетної події, хоч це могла бути й поразка. Мова йде про опір варварству і про силу забуття. Не дивлячись, що геноцид українців відбувся у 1933 році, він лише в 1991 році починає знову згадуватися у творах з всесвітньої історії, але так несміливо, що знадобився додатковий час, аби суспільство байдужості почало реагувати. Голодомор демонструє силу забуття. Впродовж десятиліть йому вдалося розтоптати пам’ять завдяки мовчанню. Це не просто невизнання, як у випадку з Ґеноцидом євреїв та Ґеноцидом вірмен. Мова про повну відсутність відомостей про його існування. Перш ніж бути визнаним, він мав би існувати. Сталінська політична машина доклала всіх можливих зусиль, щоб довести, що ґеноциду українців ніколи не було ще до його початку, а не потім. Боротьба українців за визнання цього геноциду також дуже затрималась, тому що не могла початись хоч якоюсь мірою. Ця причина є основною, тому що доводить, що вісім етапів ґеноциду (за класифікацією Стантона) неможливо розділити. Існує їх взаємне перекриття. Зокрема, “процедура заперечення” може початися вже на “етапі знищення”. Таким чином, “жертв не існує”. Йдеться про добре приховане застосування принципу дегуманізації, яким проголошується, що жертви не є людьми, таким чином катам легше їх нищити. Початок процедури заперечення під час знищення не дає жертвам права на існування. Сталінська політика влаштувала герметичний ґеноцид, у закритому просторі. Однак вільні люди існують завжди і, попри період забуття та радіус його дії, велич пам’яті залишається. Визнання Ґеноциду українців, як це було із визнанням Ґеноцидом вірмен, повинно слідувати шляхом, що його проклала процедура відновлення справедливості. Сам факт, що ми говоримо про Ґеноцид українців без вживання терміну „визнання”, дозволяє розірвати серпанок забуття і усвідомити фундаментальний характер пам’яті і людської гідності. Цінність досвіду Ґеноциду українців полягає в опорі народу – в прагненні існувати попри заборону. Здуті животи не мають загинути даремно. Не варто просто повторювати гасло, без жодного сенсу – „ніколи більше не повториться”. Тому що це все одно завжди повертається. Однак краще підготувати народи, щоб вони боролися вже на перших етапах ґеноциду, щоб уникнути фази винищення. Українці існують попри все це. Сталінський механізм більше не зможе написати книгу глуму й забуття. Закладка не зникла. Тому, треба писати, щоб існувати, та існувати, щоб писати.